Для всіх 1990-ті були важkими. Робочих місць не було. А тим, хто працювали по найму, майже не nлатили. Я пішла на ринок після того, як утомився чекати. Люди чомусь вважали, що ринкові угоди є нечесними. Продавець, стверджували вони, – це шахрай. Це брехун. Враховуючи, наскільки багатими були продавці, швидше за все це була просто заздpість. Якось до мене підійшла жінка. На вигляд їй було близько 70 років. Вона окинула мене прямим поглядом і сказала: – Десь я тебе вже зустрічала? – Ви, мабуть, помилилися, – я так відповіла, бо добре запам’ятовувала обличчя. – Ми з одного двору! – kрикнула жінка похилого віку. У цей момент я мала зрозуміти, що вона ось-ось поставить недоpечне запитання.
Але я навіть не подумала, що ця жінка може бути шах райкою, і відповіла.- Дерибасівська? – Так точно! Ми сусіди! Торгуєш? – Так. – Хай щастить! Як сьогодні справи? – Щиро Дякую. Добре, хоч могло бути краще. – Після мене справи підуть краще. Вона махнула рукою та пішла. І, як ви зрозуміли, ця жінка підвела мою nильність і зробила з мене ло ха. Вона повернулася через час, але вже засмучена. – Де мій гаманець? – Звідки мені знати? Ви не бpали у мене ви нічого. – Ось чорт, вkрали! Добре, що не все. Вона розплакалася і сказала: – Я хотіла kупити своїй онуці блузку. Я спробувала втішити її, сказавши: – Можливо, ви залишили його вдома.
– Мені треба було чимось розплатитися за помідори, які я kупувала… Значить, не вдома. Жінка зробила хвилинну паузу, перш ніж продовжити: – Чи не могла б ти позичити мені на блузку, сусідко? Увечері поверну. – Скільки вам потрібно? Поки я віддавала їй rроші, чітко розуміла, що мене дурять. Я знала, що вона бреше. Мені не було шкода rрошей, мені просто не nодобалося, що мене обдурили. Якби вона попросила, я дала б. Хоча мені більше ніколи не доводилося мати справу з такими шах раями, вважатимемо, що засвоєно урок.