Валя сиділа на табуреті в порожній кімнаті, міцно притискаючи до грудей портрет молодого чоловіка. Вона дивилася широко розплющеними очима, як навколо неї метушилися носії. Щоразу, коли вони щось пересували, вона стогнала і важко зітхала, шепочучи пересохлими губами. Її дочка, Наталка, була незадоволена поведінкою Валі. Вона спитала, чому Валя стискає в руках якусь річ. Валя пояснила, що це її весільна сорочка, яку мама пошила їй у першу шлюбну ніч. Далі вона розповіла, що у цій сорочці хрестили її дочку.
Павло, онук подруги Валі, Зої, яка померла, запитав, чи можна йому взяти скриню, але Валя наполягла на тому, щоби взяти її з собою. Дочка запропонувала купити їй нову шафу, але Валя схопилася за скриню, сказавши, що це подарунок матері і що в ній все її життя. Рідні Валі хотіли забрати її до себе в місто, але вона відмовилася бути тягарем. Зрештою, вони вмовили її поїхати з ними, але їй було сумно залишати свій будинок та яблуні. Скриня Валі була важка, і її сім’я дивувалася, навіщо вона поклала всередину цеглу. Коли вони приїхали до міста, то поставили скриню у кімнаті Валі.
Дочка намагалася вмовити її відпочити, але онука прийшла побалакати та запитати про її здоров’я. Вночі Наталка все-таки зважилася відкрити скриню і знайшла там ікону, туфлі батька, малюнки та зошити. Вона всю ніч перебирала скриню, згадуючи тих, кого вже нема з ними. Зрештою, родина Валі зрозуміла, що в скрині були не лише цінності. У ньому зберігалися спогади про її життя, життя її дочки і навіть правнука. Всі вони зрозуміли, що скриня – це символ спадщини їхньої родини і що їм завжди дорожитимуть.