Коли ми дізналися, що чекаємо на третю дитину, я не міг стримати радості. “Це буде неймовірно,” – сказав я, обіймаючи мою дружину, яка посміхалася, але її очі були сповнені тривоги. Я не надав цьому значення, думаючи, що це просто втома. Народження нашого малюка стало яскравою віхою в нашому житті. “Такий маленький і вже так багато значить,” – шепотіла моя дружина, тримаючи його вперше на руках. Я стояв поряд, гордість переповнювала мене. Але згодом, після повернення додому, щось почало змінюватися. Дружина стала тихішою, її посмішка радувала нас дедалі рідше.
Вона проводила багато часу в кімнаті, піклуючись про немовля, і я відчував, як між нами росте дистанція. “Все в порядку?” – питав я, намагаючись зазирнути їй у очі. “Так, все добре,” – механічно відповідала вона, але її погляд був втомленим та порожнім. Одного вечора, коли діти нарешті заснули, я вирішив порушити це питання. “Ми разом пройдемо все це, ти ж знаєш?” – почав я, беручи її за руки.
“Мені здається, ти десь далеко, і я не знаю, як допомогти.” Вона зітхнула і нарешті відкрилася. Вона розповіла про дивне почуття невидимості, про те, як губить сама себе серед турбот про дітей і будинок, про страх, що ми перестаємо бути партнерами, стаючи лише батьками. Ця розмова стала початком нашого шляху до відновлення. Ми почали більше говорити, ділитися завданнями вдома та знаходити час лише для нас двох. Це не було легко, але поступово ми знайшли баланс між ролями батьків та подружжя. Моя дружина повільно повертається до нас, посмішка частіше гостює на її обличчі, і я знаю, що ми впораємося з усім разом. Ми обоє зрозуміли, що щастя в сім’ї – це робота, яка потребує уваги та турботи обох.