У восьмому класі у моєї дочки, Аліни, з’явилася нова однокласниця – Настя з неповної сім’ї. Після того як батько пішов до молодої коханки і відмовився платити аліменти, вони з матір’ю залишилися в злиднях, хоч і звикли до багатого та забезпеченого життя. Вони змушені були переїхати в маленьку квартиру до бабусі та дідуся, а мама Насті влаштувалася працювати посудомийкою.
У добрій школі, де вони навчалися, всі діти, крім Насті, харчувалися у їдальні. Про Настіну ситуацію я дізналася, коли одного разу забирала Аліну зі школи, і вона розповіла, що віддала свій обід Насті, бо та голодувала. Моє серце захлеснула гордість за доброту дочки. Через кілька днів на батьківських зборах одна з мам поскаржилася, що Настя їсть їжу її дитини, і назвала її “жебраком”. Сварка вилилася в гарну демонстрацію підтримки Насті: я та інші мами внесли гроші на її харчування на весь рік і присоромили ту матусю з отруйним язиком.
Настя була вихованою, акуратною та тихою дівчинкою. Незважаючи на їхнє з мамою фінансове становище, вона стежила за собою. Початкова настороженість однокласників по відношенню до неї перетворилася на натхненний приклад емпатії, виклавши нам, дорослим, цінний урок співпереживання та солідарності. Готовність дітей поділитися і стати на захист однокласника, що потребує у чомусь, по-справжньому зворушила моє серце і відродила віру в людську доброту.