Василина часто їздила на дачу в невелике село, проїжджаючи повз старий, напівзруйнований будинок на в’їзді до населеного пункту. З цим селом у Василини було пов’язано багато спогадів: у дитинстві вона проводила канікули у бабусиному будинку, який вони з чоловіком нещодавно відремонтували. Взимку в селі, де жили в основному дачники, було тихо і майже безлюдно. Минулої весни Василина приїхала на дачу одна, після відходу чоловіка з життя. Вона добиралася автобусом, вийшовши на шосе і пройшовши відстань, що залишилася, пішки через поле. Дійшовши до старого будинку, Василина згадала його колишню мешканку – бабусю Марію – і її зарослий яблуневий сад, який все ще плодоносив.
Село, хоч і було невеликим, являло собою згуртовану громаду, де жителі ділилися всім і допомагали один одному у всіх бідах. Василина пам’ятала, як її бабуся та сусіди вільно обмінювалися овочами, яйцями та молоком. Зупинившись біля будинку бабусі, вона згадала зовнішність і життя літньої жінки. Бабуся Марія, відома своєю чуйністю і шанована всіма, після смерті чоловіка Феофана вела відокремлений спосіб життя. Вона доглядала сад і ділилася яблуками з жителями села, але спілкувалася мало і часто здавалася зануреною у свої думки.
Рік тому Василина якось почала розмову зі старенькою, вирішивши дізнатися подробиці її життя. Мар’я розповіла про те, як рано втратила батьків, як її виховувала сусідка, як вона вийшла заміж за Феофана, як після його відходу на той світ переживала труднощі та самотність. Життя Мар’ї відрізнялося простотою, скромністю та усамітненням. Цього літа Василина дізналася, що бабуся Марія померла. Її оплакувало все село. Повернувшись в теперішній час через шум машини, що проїжджає повз, Василина увійшла до свого будинку, готова до вирішення завдань щодо утримання дачі і підготовки до майбутнього сезону.