Я вже понад десять років працюю в Мюнхені. Колись виїхала на заробітки, бо на батьківщині, після Євромайдану, наш завод закрився. Він належав якомусь російському олігарху, і в результаті нас просто залишили без роботи. Навіть зарплату виплатили не повністю, дали лише половину, і на цьому все. Мене від тяжкого становища врятувала стара знайома Марина, яка давно жила у Німеччині. – У нас на заводі потрібні помічники, – сказала вона. – Житло у гуртожитку надають, автобус аж до заводу ходить. – Але як я там працюватиму? Я ж німецьку взагалі не знаю, – розгублено відповіла я. – Та гаразд тобі! На заводі майже одні українці працюють. А язик вивчиш поступово, згодом, – підбадьорила Марина. Я поїхала першим автобусом. Усю дорогу плакала, бо не знала, що на мене чекає.
Тим більше, я залишала на батьківщині сина Михайла, який лише вступив до університету та переїхав навчатися до Києва. Згодом я звикла до життя в Німеччині, швидко вивчила мову та познайомилася з іншими українськими заробітчанами. Деякі з них виявились навіть земляками. Але стосунки з сином почали псуватися. Коли я дзвонила Михайлу, він завжди був зайнятий або не брав слухавку. Раз на місяць стабільно запитував: «Мам, ну що там із посилкою?». Я платила за навчання, оренду квартири, відправляла гроші на кишенькові витрати, продукти. Сама жила дуже скромно, заощаджувала на всьому. Не ходила до кафе, не їздила на екскурсії. Моє життя зводилося до маршруту «гуртожиток-завод-гуртожиток».
За ці десять років я багато дала синові: сплатила університет, його весілля, подарувала їм з дружиною гарну двокімнатну квартиру. Щоправда, і тут я не догодила – квартира була на Троєщині, а невістка мріяла жити на Подолі. Мовляв, там квартири для справжньої еліти, але не для нас. А син зовсім не цінував мою допомогу. Я рідко бачила онуків. Мене навіть не запросили на хрестини молодшого – Павлика. Про те, що хрестини відбулися, я дізналася випадково, побачивши фотографії у соцмережах. – Михайле, хіба я не заслужила приїхати на хрестини? Це ж особливе свято, – обурено спитала я. – Мам, ну ми поспішали. Та й гостей було небагато. Ти все одно не встигла б приїхати з Німеччини, – виправдовувався син.
Я стала чужою для рідного сина. Якщо він забував зателефонувати мені чи привітати зі святом, то про що говорити? Але не все у моєму житті так погано. Кілька місяців тому я познайомилася з Орестом. Він давно живе у Німеччині, переїхав сюди з батьками у дитинстві. Вони мають свій невеликий бізнес, де він працює. Я навіть не думала розпочинати нові стосунки, але Орест виявився дбайливим і уважним. Щовечора зустрічав мене з заводу, дарував квіти, прикраси, якось навіть шубу купив. Згодом запропонував переїхати до нього. – Ми з тобою дорослі люди, – говорив він. – Давай збудуємо нашу родину. Поруч з ним я відчула себе щасливою.
Він влаштував мене на роботу в сімейний бізнес, а вдома у нас є кухар та прибиральниця. А за покупками їздить особистий водій. Синові я не одразу розповіла про нові стосунки, але хтось зі знайомих повідомив йому. Тепер Михайло почав дзвонити щовечора, питати, як мої справи, що нового. Але я чую у його голосі не щиру турботу, а підлабузництво. Нещодавно він покликав мене з Орестом на свята. – Матусю, приїжджай до нас на Різдво. Онуки так сумують? – вмовляв він. – Не знаю, у мене багато роботи, – відмахувалася я. – Яка робота? Адже свято. Діти запитують, коли бабуся з дідусем подарунки привезуть. Я розумію, що йому потрібні лише мої гроші. Якось він пригадав, що взяв машину в кредит під великі відсотки. Впевнена, що за сімейним столом він попросить у мене чималу суму. Я більше не хочу їхати до сина на свята. Навіщо? За ці роки я дала йому все, що могла, але подяки так і не почула. Краще я зосереджуся на своєму щасті та на стосунках з Орестом.