На ювілеї свекрухи, Людмили Іванівни, якій виповнилося 70 років, все почалося досить скромно. На свято були запрошені тільки близькі: сини з дружинами. Я вирішила допомогти в організації свята – спекла святковий торт, приготувала лаваші та кілька закусок, адже за професією я кондитер та працюю в пекарні. Ми з чоловіком Ігорем трохи затрималися через пробки і прийшли останніми. Коли увійшли до будинку, я звернула увагу, що мої страви вже стояли на чільному місці на столі. На відміну від цього, інші невістки, Марина та Надія, принесли лише готові салати з супермаркету, явно не обтяжуючи себе приготуванням. Я здивувалася: для свекрухи цей ювілей був значною подією, і, як на мене, варто було докласти більше зусиль. Ми привітали іменинницю, вручили подарунок та промовили тост.
Все йшло добре до моменту, коли свекруха, покашлявши, піднялася і промовила: – У мене є важлива новина. Є будинок у селі Соснівка, що залишився мені від матері. Дівчата вже знають. Там гарна ділянка, і ми знайшли покупців. Я вирішила, що гроші з продажу поділимо порівну між Олегом та Миколою. Я мало не поперхнулася шампанським. Свекруха заявила, що частину спадщини отримають лише молодші сини, а про Ігоря та мене вона навіть не згадала. – Вибачте, але хіба це справедливо? – Не втрималася я від запитання. – Любочко, ну посуди сама. Олег з Мариною досі винаймають однокімнатну квартиру, а у Миколи з Надією скоро народиться дитина. Їм гроші потрібніші.
– Нам також потрібні гроші! У нас іпотека, залишилося виплатити 10 тисяч доларів. Нас це не стосується? – Не варто було лізти в борги, – відразу огризнулася Марина. – Не тобі мене вчити, – різко відповіла я. – Тобі 27 років, а ти ні освіти не здобула, ні кар’єри не зробила. Тільки й робиш, що зачіски крутиш, живучи на орендованій квартирі. Марина цокнула язиком, а Надія закотила очі. Ці дві завжди намагалися виглядати фаворитками свекрухи, називаючи її мамою і обіймаючи при всіх. Але за спиною могли легко перемивати їй кістки, скаржачись на її надмірне втручання у їхнє життя. Минулого літа, наприклад, Ігор і я вирішили подарувати свекрусі путівку до санаторію в Трускавці.
Вона давно мріяла поїхати, але не могла дозволити собі такої подорожі. Марина та Надія тоді нахвалювали нас за цей вчинок, але потім я почула, як вони уїдливо обговорювали: «Ну звичайно, витратилися, ось нехай тепер і слухають її розповіді». При цьому при кожному візиті вони старанно виявляли кохання, щоб виглядати більш відданими. – Дякую за вашу «справедливість», – сказав Ігор. – Я ваш син, у мене теж є труднощі, а ви нас немов виключаєте. Він узяв мене за руку, і ми пішли, навіть не попрощавшись. Минуло кілька днів, але ситуація так і не вирішилася. Свекруха кілька разів намагалася з нами помиритися, пропонувала забути про це. Проте Ігор відповів прямо: або спадщина поділяється на всіх, або він піде до суду. Я підтримую його, адже вважаю, що кожен з братів має право на свою частку. Але тепер я сумніваюся: чи варто починати судові позови? Ігор упевнений, що іншого виходу немає. А ви як вчинили б у такій ситуації?