Закінчивши дев’ятий клас у своєму селі, я приїхала до столиці навчатися у медучилищі. Закінчивши його влаштувалася медсестрою до поліклініки. Там я познайомилася з Давидом і одружилася з ним. Спочатку ми жили зі свекрухою. Та не втрачала нагоди, щоб пристати до мене. Вважала, що я недостойна її синочка. Адже я сільська, медсестра, а її син – лікар. Ми з чоловіком змогли зробити перший внесок за іпотеку на двокімнатну квартиру і переїхати в свою квартиру, коли я була на шостому місяці вагітності. Після народження дочки чоловік почав бігати до матері. Мовляв, їй там самотньо. Зате повертаючись, завжди наводив свою маму на приклад. Мої батьки постійно надсилали мені гроші.
Свекруха до нас не приходила, онукою не цікавилась. Тож ми прожили дев’ять років. Одного ранку до нас у двері зателефонували. Прийшла свекруха з Давидом і з якоюсь дівчиною. – Ось, Томе, коли Давидик розлучиться, це стане твоєю квартирою. А тобі, – обернулася до мене свекруха, – треба шукати нове житло. – Не надто ви самовпевнені? Нехай ваш син шукає собі інше житло. А квартира лишиться мені з дочкою! – відрізала я. – Судитимемося. Тобі все одно квартира цілком не дістанеться. Суд вирішив, що наша квартира має бути продана, а суму поділено так, щоб я змогла купити собі однокімнатну квартиру. Та ще задовольнила мій зустрічний позов щодо аліментів.
Як там у свекрухи із сином та її новою дружиною було далі, не знаю, не цікавилася. Але ми з донькою чотири роки прожили у своїй однокімнатній квартирі. Поки що до нас у двері знову не зателефонували. Прийшов Давид із двома пакетами. – Доню, як я за тобою скучив, – сказав він. – Ну так, чотири роки не згадував, і тут скучив, – іронізувала я. – Тату, повертайся до своєї Томи. Ти нам із мамою не потрібен. Ми й без тебе дуже добре живемо, – сказала дочка батькові, потім повернулася до мене, – мамо, не надумай пускати його додому. І пішла до кімнати…