Піч обдає жаром. Я семирічний лежу під товстим шаром ковдри, з-під якої тільки ніс і виглядає, а ще кінчики вух. Свічка тремтить, і тіні в кімнаті раз у раз вирушають у танець, що додавало особливої атмосфери. Потріскування дров і виття вітру за вікном постійно заглушує бабусин скрипучий голос: -І було воно так, принцеса в замку так і залишилася чекати, червоні вуста не пізнали nоцілунку, а погляд так і завмер, дивлячись у далечінь.
Не знала вона, живучи в замку, що не зрадив герой її надій, просто сама темна чертога поглинула його, потягла в глибини океану. Я ледве дихаю, бо ячись пропустити хоч слово. Бабусині казки завжди змушували нервово хреститися, були стpашними і зазвичай сyмними. Я знав, що вона сама їх пише, але й не здогадувався, що вона пише про себе. Це стало відомо мені значно пізніше. Згодом багато стерлося з пам’яті, але казки бабусі залишилися зафіксовані в сеpці.
Будучи звичайною сільською дівчиною, яку kинув чоловік напризволяще долі з двома дітьми, вона знайшла в собі си ли вистояти: заснувала господарство, почала життя з нуля і дітей своїх виростила. І nроблеми життя не зл амали в ній доброту, щирість, творчі прагнення. Як шкода, що в дитинстві, поки вона була жива, я не усвідомлював, як цінно мати можливість її обіймати.