З моїм братом Михайлом ми завжди були як вода та вогонь. З дитинства наші стосунки були сповнені сварок та незгод. Однак я ніколи не припускав, що з віком все стане ще гірше. Нещодавно у нас почалася суперечка через спадок від батька, і це перетворило наше невдоволення один до одного на відкриту ворожнечу. “Ти завжди отримував усе найкраще!” – Вигукнув Михайло під час чергової сварки. “Тепер ти хочеш забрати і будинок, у якому ми виросли!” “А ти завжди був таким егоїстом!” – Заперечив я. “Я ні в чому не винен. Ти маєш навчитися йти на компроміси!”
Але Михайло був непохитний. Він стверджував, що має на будинок таке саме право, як і я. Ми обидва були впевнені у своїй правоті, і ніхто не хотів поступатися. Кожна зустріч закінчувалася криками та звинуваченнями. “Ти завжди був розпещеним!” – кричав він. “Ти завжди хотів все собі!” “А ти завжди заздрив мені!” – заперечував я. Наша нескінченна ворожнеча почала гнобити мене. Одного разу, після особливо бурхливої сварки, я сидів у тиші й замислився. Можливо, я справді був надто впертим? Можливо, настав час знайти компроміс?
Я подзвонив до Михайла. “Слухай, Мишко, давай поговоримо як дорослі. Ми обоє хочемо, щоб наш спадок був справедливим”, – почав я. Михайло мовчав кілька секунд, потім сказав: “Можливо, ти маєш рацію. Давай спробуємо знайти рішення, яке задовольнить обох”. Ми зустрілися і довго обговорювали, як розподілити спадщину. Зрештою, ми дійшли згоди. Це було непросто, але я зрозумів, що іноді важливіше зберегти стосунки, аніж довести свою правоту. Цей досвід навчив мене цінувати братські узи та йти на компроміси задля збереження миру в сім’ї.