Ми з Антоном були одружені вже 7 років. Дітей не було, але ми не дуже турбувалися з цього приводу: молоді, здорові, ще встигнемо. За роки шлюбу я зрозуміла, що Антон завжди дуже трепетно ставився до своїх батьків. Його постійна підтримка та турбота про них спочатку не турбували мене. Але згодом мені почало здаватися, що він часто перегинає ціпок. Коли його батько пішов із життя півроку тому, його мати почала висловлювати свої побоювання з приводу того, що проводитиме ночі на самоті. Ми одразу запропонували їй переїхати до нас – але вона відмовилася. Тому ми змушені були самі переїхати до неї. Це стало причиною багатьох проблем та незручностей.
В основному це стосувалося тривалої поїздки на роботу та відсутності особистого простору. Але все це цілком влаштовувало маму Антона. Але найнестерпнішим було те, що вона завжди була поряд! Буквально завжди. Вона тягалася з нами будь-куди: на дачу, в кіно, на прогулянки. Останньою краплею став день, коли ми мали бути гостями на весіллі. У ранок урочистостей я помітила, що мама Антона теж збирається. – Куди це ви вбираєтеся? – Запитала я. -Як це? Я їду з вами! – відповіла вона. – Але ж запрошення було тільки для нас з Антоном. -А чому це мама повинна залишатися вдома сама? – втрутився чоловік. – Антоне! Давай тоді й мою маму візьмемо із собою.
Вона ж теж вдома одна . Але вона розуміє, що непристойно ходити туди, куди тебе не запрошували: ніхто не цінує непроханих гостей! – відповіла я, посміхнувшись. – Якщо на мою маму там не чекають, то й ми не поїдемо! – Заявив чоловік. – Чудово! Тоді я поїду сама. Після церемонії я повернулася до нашої квартири і написала Антонові повідомлення: «Я більше не житиму з твоєю мамою. Вибирай: або я, або вона.» За кілька годин Антон був удома. Трохи скривджений. Але я розуміла, що це незабаром минеться.