– Мамо, зроби мені чай, – попросив мій десятирічний син, сидячи перед комп’ютером. Вимкнувши пилосос, я вирушила на кухню, заварила чай із двома ложками цукру та понесла до його кімнати. Занурившись у гру, син попросив і бутерброди. Я зробила по два бутерброди з ковбасою та сиром – його улюблені, а також окрему тарілку з огірком та помідором. – Чого так довго? – пробурчав він, коли я увійшла до його кімнати. Після всіх доручень сина я повернулася до пилососа, але тут мене перервала моя 12-річна дочка, яка теж зголодніла.
Знову вимкнувши пилосос, я подала їй теплий борщ і її улюблені бутерброди з ковбасою, а потім малиновий компот на десерт. Після того, як дочка все з’їла і пішла до своєї кімнати, я помила посуд і продовжила прибирання. Раптом з роботи прийшов чоловік, зголоднілий. Не роздумуючи, я розігріла для нього борщ, приготувала бутерброди, а також овочі, подала з малиновим компотом та печивом. Коли всі були нарешті ситі, я доїла залишки борщу, відчуваючи при цьому почуття образи.
Я невпинно дбаю про всіх, прибираю, готую, а у відповідь не отримую жодного слова подяки. Я жанглюю домашніми справами навіть на роботі, намагаючись, щоб до повернення чоловіка все було ідеально. Спроби перекласти частину обов’язків на дітей виявились марними, їхні обіцянки так і залишилися невиконаними. Потрапивши в це замкнене коло, я прагну змін і думаю, як прищепити сім’ї почуття відповідальності, а то довго я так не витримаю.