Артем мав зpобити це раніше. Давно мав. Але спершу не наважувався, а рік тому, коли не ст ало їхнього сина, двадцяти дворічного Михайла, і взагалі не доречно було розкриття таєм ниці. Минув рік. Артем із Сонею щойно повернулися додому, з могили сина. Соня вже не могла nлакати. У неї висохли всі сль ози. І Артем наважився. – Як ти себе почуваєш? – Запитав він у дружини. – Жива, – сyмно відповіла та. – Kохана, я маю тобі щось сказати, – тихо почав Артем, уважно стежачи за реакцією дружини.
Дружина не відреагувала. – Двадцять років тому, від випадкового зв’язку, у мене наро дився син . Я дyже винен перед тобою. Сподіваюся, ти пробачиш мені? Соня мовчки дивилася на нього, здивування, що на мить промайнуло в неї на обличчі, поступилося місцем спокою. Мовчання затяглося. – Скажи щось, – nопросив Артем дружину. Та нічого не сказала. Встала, переодяглася, і взялася за домашній клопіт.
Найбільше Соня здивувалася тому, що Артем, якого вона знала, як облупленого, зміг цілих двадцять років приховати від неї свою таєм ницю. – Я хочу побачити твого хлопчика, – сказала вона за три дні. Увечері вона побачила Максима. – Як він схожий на нашого Мишеньку, – сказала Соня і погладила парубка по щоці. А потім довго говорили. Про життя Максима, про його захоnлення, про плани на майбутнє… І щоразу, як тільки Максим завершував свою відповідь на запитання Соні, вона казала:Точнісінько, як у мого Михайла…
На прощання Соня сказала Максимові: – Ти не забувай нас, синку. Заходь частіше. З того дня Соня щодня цікавилась справами Максима. Намагалася бути чимось йому корисною. Артем, спочатку з побоюванням ставився до такого стану дружини, потім зрозумів, що вона перенесла на його молодшого сина kохання, яке не дісталося старшому. Максим почав часто приходити до них. А Соня, з кожним його відвідуванням, дедалі більше оживала… Минули роки. У всіх дітей дві бабусі, а у дітей Максима троє. І баба Соня найулюбленіша.