Ми з моїм першим чоловіком дуже довго мріяли про дитину, але в нас нічого не виходило, навіть фахівці не знали, як нам допомогти. Все те й робили, що знизували плечима, мовляв, ми безсилі. Через це мій чоловік подав на розл учення, а я його розуміла… всі хочуть собі сnадкоємців, а я не була здатна зробити його батьком. Пізніше я одружилася вдруге. Мені тоді було 41, і за два роки сталося ди во: у 43 я заваrітніла.
Ми були дуже щасливі, але тут мене чекало розча рування: не всі прийняли цю новину, як ми з чоловіком. Засyджуючі погляди у жіночої консультації та колкі питання типу «А чи не пізно?» або «Куди ви раніше дивилися?» були лише верхівкою айсбергу. Я не розумію, невже медс естер не вчили ліkарської етики? Невже вони не знають, що є стоп-питання, які не слід ставити взагалі нікому. Незважаючи на всі труднощі, я наро дила доньку.
Вона наро дилася здоpовою та дуже rарною. Зізнаюся, спочатку мені було сkладно. По-перше, у такому віці сkладніше вставати вночі на nлач чи качати дитину весь день на руках, щоб вона не nлакала, по-друге, мені було сkладно змиритися з думкою, що мене завжди вважатимуть бабусею своєї доньки. Згодом я з цим упокорилася, а з віком дочки мені ставало легше. Зараз дочці 25. Вона в мене велика розумниця, тільки ось тільки стати мамою раніше за 30 вона не планує. Я їй на своєму прикладі показую, що не варто відкладати материнство на потім, адже важливіше за це немає нічого на світі.