— Давно вже доросла, дітей народила, а образа на матір досі душить! – розповідала Ольга подрузі. — Не вибачу їй жебрацького дитинства. Поношеного одягу, розношеного взуття, знущань однокласників! — Але ж у тебе мати-одиначка! — Спробувала заспокоїти подруга. — Їй було складно… — Ага, «складно»! — Скипає Ольга. — Своя квартира, гарна робота в держустанові, де ніколи не було затримок зарплати. Навіть у «лихі дев’яності» її колеги жодного разу не бідували, а ми жили в режимі жорсткої економії. Точніше, не «ми», а «я». Про свій гардероб мати дбала… — А для тебе? Скажеш, не купувала? — Так у цьому вся проблема.
Я носила чужі обноски. Те, що добросерді сусіди передавали «бідненькій, самотній матері, що піднімає дочку». Ось у сусідів було двоє синів. Старшому купили обновку, молодший за ним доношував, і потім це діставалося мені. Такий одяг, після двох хлопців, тільки на смітник викидати. А мене до школи у такому відправляли. Наді мною знущався весь квартал. Ольга тяжко зітхнула. — Але, якби проблема була лише в одязі. Наслідки її скупості я досі лікую. Мені в дитинстві лікар рекомендував плавання, щоб вилікувати викривлення хребта, зуби у мене криві, проблеми зі шлунком… Ні на що вона не знайшла грошей.
— Ну, може, в неї справді не вистачало грошей? — Ксюша, як тільки я переїхала до гуртожитку, вона собі квартиру купила. Економила на мені, щоб квартиру собі купити. …Мати Ольги, Лариса Йосипівна, проживає одна в двійці, яка вже дуже давно залишилася їй від батька з матір’ю. Живе непомітно і самотньо. На відміну від багатьох інших пенсіонерів, вона не страждає на відсутність коштів. У «нульові» купила собі квартиру «на старість». Добре, ціни тоді були божні. Нині ж здає її за серйозні гроші.