Нині я згадую слова матері, коли народила сина. І тільки зараз розумію, що тоді, стільки років тому, вона сказала мені пророчі слова. Що це за слова? Коли я приїхала додому з пологового будинку, мама була поруч і допомагала доглядати сина. І вона дала мені таку установку: – Народи ще доньку, бо син тільки з тобою до весілля, далі сама будеш. Тоді я не дуже вникала та не дуже розуміла. Я була не проти народити ще й дочку, але чоловік був, м’яко кажучи, не в захваті, адже на двох дітей потрібно багато фінансів та й місця в квартирі на двох дітей не вистачало.
Час минав, наше матеріальне становище значно покращало, проте був інший нюанс – я вже не могла народити. Все. Ні, звичайно, така фізіологічна можливість у мене ще була на момент, коли у нас з чоловіком з’явився власний будинок і непоганий стан, проте моє здоров’я не дозволило б мені виносити здорову дитину, ні народити нормально, ні виховати. Чому так? Бо мені тоді було сорок три. А зараз уже сорок дев’ять. Як мені народжувати, якщо син уже одружився і чекати на онуків залишається? Діти не змусили себе чекати з цим питанням, і ми очікуємо на народження двійні.
Відразу дві онуки! Однак тепер я самотня. Як мати самотня. Адже мій син, у якого ми з чоловіком вкладали всю душу, тепер раз на тиждень телефонує нам. І це скоріше ми звонимо, щоб дізнатися про стан його справ. Хвилюємося за нього, за невістку і за онучок, які ось-ось народяться. Але син швидко та автоматично відповідає на всі запитання. А потім взагалі може несподівано перервати розмову. Ми його не так виховували, то що сталося? Не знаю. Але і мені, і чоловікові боляче від цього.