– Антоне, а це що за жінка? – Здивовано запитала Маша, розглядаючи весільні фотографії, які щойно надіслав їй на пошту фотограф. На фотографіях, де молодята мали бути тільки з мамами, поряд з Михайлом, трохи позаду, стояла гарна жінка, що обіймала Антона за плечі. На вигляд вона була лише на пару років старша за Машу. Антон підійшов, подивився і зблід. – Забудь про неї! І мамі в жодному разі не надумай показувати це фото! – відрізав чоловік. “Як це “забудь”?! Що означає “не показуй”?! – Зразу подумала Маша.
Наступного дня вона поїхала до мами Антона , Світлани Романівни, зі своїм ноутбуком. – Мамо, а хто ця жінка? Свекруха надягла окуляри, уважно придивилася – і раптом зблідла, схопившись за серце. Маша побігла за склянкою води. Прийшовши до тями, Світлана Романівна слабким голосом прошепотіла. – Це мама Антона. -В сенсі? А ви хто тоді? – Справа була дуже багато років тому. Лариса, моя сусідка, нагуляла сина, але відмовилася від нього. Ми з чоловіком доглядали хлопчика, поки його мати гуляла по мужиках. Годували, мили, прали одяг, іноді купували новий. А коли Антону виповнилося 5 років, Лариса померла. І ми взяли хлопчика до себе.
Так, на цьому фото – Лариса. – Виходить, її привид з’явився привітати сина? – Виходить, що так. А ти що, рада цьому? – спитала свекруха. – Звісно рада. Бо я собі купу всього надумала. Краще вже привид, – посміхнулася Маша. – А чому ви мені раніше не розповідали, що ви в Антона прийомні? – А це сам Антон заборонив казати. Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши, відповіла Світлана Романівна. – Та ви що! Тепер я вас ще більше поважаю і люблю. Ви справжнісінька мама. А привид – нехай блукає собі, скільки йому заманеться.