Я завжди вірив в офіційне оформлення стосунків, але я сумнівався, що шлюб після шістдесяти є якоюсь особливою метою. Моя мати, проживши 32 роки з моїм батьком, стала вдовою у 60 років, коли мій батько помер у 64 роки. Розбита горем, вона переїхала до моєї родини, щоб допомагати по дому та полегшувати нам життя. На знак подяки ми із дружиною щомісяця давали їй гроші. Проте за рік мама згадала, що зустріла когось. Спочатку я відмахнувся від цієї думки, вирішивши, що їхні стосунки зійдуть нанівець.
Але пізніше вона поцікавилася, як я поставлюся до її повторного заміжжя. Я був вражений. Якщо вона вдова, вона має онуків і вона вже жінка у віці, то як вона може думати про заміжжя? Вислухавши мої побоювання, мама засмутилася і пішла, не сказавши жодного слова. Потім протягом місяця ми взагалі не спілкувалися.
Вона знала, як ми з дружиною зайняті, і що з її відходом мої діти втратили можливість ходити на свої заняття. Нещодавно мама сказала мені, що вийшла заміж. Я відчув себе зрадженим: невже вона так швидко забула мого батька? Я вже не знаю, чи зможу колись пробачити маму за це. Мало того, що вона навіть не стала мене слухати, так ще й зіграла весілля, не повідомивши мене заздалегідь… Що це, якщо не зрада?