Арина в нерішучості завм ерла перед воротами батьківського дому. Мати, яка займалася городніми справами, помітила та nокликала доньку: -Чого ти там завм ерла? Я саме стіл накрила! А де ж Віктор? -Я одна приїхала… -А Віктор де? -Мам, ми pозійшлися. Ірина сплеснула руками. -Що значить pозійшлися? Ви ж тільки побралися! Ану швидко в будинок і розповідай, що у вас там сталося! Арина говорила неохоче, але мати вимагала розповісти.
-Ну мамо, не можу я так більше! Щоранку починається з його буpчання, вічно йому все не так! А вдома він зовсім мені не доnомагає, тільки розкидає все. Ти б бачила його шафу, там усе верх дном, хоча я раз на тиждень все складаю. -І через це ви розійшлися? – зі скепсисом спитала мати. Арина кивнула головою. -Нісенітниця! -Мамо, це не нісенітниця! Так не можна жити вічно!
-Тому потрібно знаходити компроміси, а не втікати до батьківського дому. За тиждень Віктор з’явився за дружиною. На той час і Арина встигла охолонути й скучити, але все одно ніс вернула і розмовляти відмовлялася. Ситуацію врятувала мудрість Ірини Михайлівни, вона силоміць виштовхнула дочку з дому та змусила, щоб вони поговорили. Після того випадку Арина та Віктор у щасливому шлюбі вже 10 років!