Коли ми зі Славою тільки познайомилися, ми були студентами. Він балував мене подарунками – свіжі, маленькі, милі букетики та цукерки чи шоколадка. Загалом, від пишних подарунків мені самій було б ніяково, я ж знала, що це швидше було б пилюкою в очі, ніж актом щедрості. Він часто водив мене у кафе, платив завжди сам. Я, слово честі, раділа, що він не хоче здатися мені якимсь химерним індиком. Весілля у нас було нехитрим – були найрідніші, були nісні, танці, тости та смаколики. Я була задоволена своїм весіллям. Щось пішло не так одразу після весілля.
Чоловік став якимсь розважливим. Він економив на всьому, на чому можна. Коли ми вирішили куnити квартиру, все ускладнилося. Слава швидко піднявся кар’єрними сходами. Він обіймав уже хорошу посаду на той час, коли в нас наро дився Мишко. Свекруха одразу дістала дитячий одяг чоловіка, його ходунки, іграшки, манеж, коляску. – І купувати нічого не треба! — раділа вона, — люба, вінтаж нині в моді. Мабуть, обляпаний одяг весь у плямах і зашитих дірах вона вважала вінтажними шматками одягу. Я їм обом говорила, що в такому одязі і з такими речами моєму синові буде незручно, з нього сміятимуться, але кого це хвилювало… З кожним підвищенням Слава купував собі новий годинник, сорочки, окуляри…
На роботу він їздив своєю машиною, а ми з Мишком – на автобусі – незручно було чоловікові підвезти нас. Всю свою зарnлату я витрачала на комуналку, продукти та все. Більше ні на що мені не вистачало rрошей, я часто просила у чоловіка, але від нього одні звинувачення: — Ти витрачаєш гроші на безглузді речі. Навіщо Миші нова куртка потрібна? Чим тобі стара не подобається, я не розумію? Або навіщо тобі нові джинси? — Куртка Мишка вже мала, а мої літні джинси, в них холодно взимку… — Ну, значить твоя вина, люба. Неправильно розпоряджаєшся rрошима. Ти забуваєш, що ми збираємо на квартиру. Точніше, не ми, а я. Після цієї розмови я відкладаю заначку (як можу, як виходить). Думаю, коли вже стане зовсім туго, хоч спочатку з дитиною вистачить.