Петро Семенович їхав поїздом. Народу було не так багато, бо був вівторок. Потяг зупинився на одній із станцій. Літня жінка увійшла у вагон і сіла поруч, знявши напівпорожній рюкзак і поклавши його поряд. Вона явно їхала на свою дачу, як і Петро Семенович та майже всі, хто сидів у тому вагоні. Петро Семенович уже довгий час не був там після по xоpону своєї дружини. Раніше ще до хво pоби дружини вони ходили разом, але потім було не до цього. Він їхав і згадував минуле, коли його Люба, опустившись на коліна, копалася в землі, а він вирушав у ліс по гриби. Однак зараз він їхав на дачу, рятуючись від самотності та тужливих думок.
Бабуся дивилася у вікно і раптом чомусь звернулася до Петра Семеновича: — Сьогодні буде добрий сонячний день. У нас буде багато часу, щоб встигнути щось зробити. Петро Семенович здригнувся. Його дружина говорила так само. Він глянув на неї і ствердно кивнув головою. А вона продовжила, дивлячись у вікно: — Ось перекопаю всі грядки і залишається лише підготуватися до весни. Слава Богу, цього року був добрий урожай, та й затяжних дощів поки що не було. Та жінка похилого віку явно хотіла поговорити, і Петро Семенович хоч і здивувався самому собі, але заговорив з нею. Вони їхали і просто розмовляли, згадуючи неврожай минулого року, холодну зиму та прогнози на наступний рік.
Коли електричка зупинилася, і вони вийшли на зупинці «Дачне». Петро Семенович висловив подив про те, що вони раніше не зустрічалися. Трохи погулявши разом дорогою, що веде до дач, вони розлучилися. Петро Семенович, коли зайшов на свою ділянку, побачив, що вона сильно заросла. Він не був тут із весни. Все тут навколо заросло. Петро Семенович присів на лаву біля свого будиночка, зітхнув і озирнувся. Він приїхав, щоб подивитися, як ідуть справи, бо насправді він думав про продаж ділянки. Але розмова з тією старенькою з поїзда трохи підбадьорила Петра Семеновича, і він почав ходити дільницею та оглядати володіння.
Сонце піднімалося вище, день ставав теплішим і в серці ставало радісно. Петро Семенович увійшов у будинок і взявши лопату, пішов копати грядки. Він скопав землю, що залишилася, і почав виколупувати бур’яни, що виросли за весь цей час. Через півтори години велика гряда почорніла від соковитої землі, Петро Семенович із задоволенням подивився на неї, подумавши, що наступного року тут зростатиме буряк. Відпочивши півгодини, він почав копати інші гряди, а вже до полудня зібрав усю суху траву та гілки і розвів багаття в кутку ділянки. Працювати було так радісно та легко. Вирішивши перекусити, нарешті він сів на лаву, дістаючи бутерброди і термос із чаєм, що він привіз із собою. Поряд з будинком колихалися улюблені квіти Люби – хризантеми. Трохи далі лежали стиглі яблука під новою яблунею.
Перший урожай. Петро Семенович набрав відро, скуштував найбільше яблуко. Солодкий сік, пружна м’якоть як у дитинстві. «Ні, дачу я, напевно, поки не продам», — подумав Петро Семенович, — «Принаймні, іноді сюди приїжджатиму». Він закрив будинок і пішов у ліс, щоб зібрати трохи грибів за старою звичкою. Вперше за багато місяців він був у чудовому настрої. Петро Семенович почував себе добре, наче камінь із душі впав. «Нічого, поживемо ще, попрацюємо», — подумав Петро Семенович, — «Я не піду з дачі, Галю.
Я посаджу все навесні, як тобі подобалося. не треба розкисати…» Вже надвечір він сидів у поїзді з тією самою знайомою йому жінкою. Пригощаючи один одного яблуками, вони довго говорили про виконану роботу та про дачу. Надії Іванівні було 75 років. — Ви ще молоді, — запевнила вона Петра Семеновича, — у вас попереду ще багато часу. Внутрішньо відчуваю. Не можна людині жити без праці, бо в ній і радість, і сенс життя. Незабаром Надія Іванівна вийшла на своїй зупинці. А Петру Семеновичу було настільки добре, що він просто посміхався сонцю, що заходило, за вікном. Йому вже зовсім не було сумно.