Переді мною стояли два хлопчики, невпевнені та тихі. Я посміхнулася і привітала їх: “Заходьте, тепер це ваш дім”. Вони увійшли без жодного слова. У 26 років я й уявити не могла, що стану матір’ю отак відразу. Я спитала чоловіка, чи немає у хлопчиків ближчих родичів. Він пояснив: “Ні, дружина мого брата відмовилася від них. Їм більше нікуди йти”. Було ясно, що він уже ухвалив рішення. Незважаючи на невелику житлоплощу, я не могла сперечатися, бачачи потребу в очах хлопчиків та чоловіка. Вітя і Мишко втратили матір через раптовий серцевий напад, залишившись без батьків.
Спочатку їх взяла бабуся, але потім вона захворіла, і вони опинилися в інтернаті, поки ми не втрутилися. Рішення усиновити дітей, прийняте моїм чоловіком під час попередніх візитів, було правильним. Пристосуватись до нового життя було непросто. Фінанси були обмежені, а хлопчики, хоч і були слухняними, несли у собі смуток. Одного разу один спалах невдоволення призвів до душевної розмови.
Вітя зі сльозами на очах поділився своїм страхом перед поверненням до інтернату. Я запевнила їх, що вони залишаться тут, вселяючи в них почуття безпеки і приналежності. Бабуся хлопчиків, Клара Федорівна, запропонувала забрати Вітю, щоб полегшити наш тягар, але розлучити їх було неможливо. Ми відмовилися, і невдовзі після цього я дізналася, що вагітна. На тлі несподіванки підтримка сім’ї була незмінною. Клара Федорівна несподівано заповідала нам свою квартиру, надавши необхідний простір. Її підтримка, а також зростаюча сім’я, визначили наше щастя, особливо з народженням дочки Даші.