Поки моя дочка та її чоловік відпочивали в Туреччині, я взяла на себе обов’язок ретельно забратися в їхній квартирі, вважаючи, що це буде для них чудовим сюрпризом, коли вони повернуться. Приїхавши до них додому, я взялася за прибирання, розгрібаючи, праючи та організуючи кожен куточок їхнього будинку, природно, чекаючи подяки після їхнього повернення. Однак мої зусилля були зустрінуті скоріше з розчаруванням, ніж з подякою.
Моя дочка Ганна та її чоловік сильно засмутилися через викинуті мною речі, заявивши, що я перейшла межі дозволеного, вторгнувшись в їх особистий простір і позбувшись предметів, які вони вважали вкрай необхідними. Їхня реакція залишила мене в здивуванні та образі. Я ніяк не могла зрозуміти, чому мої наміри допомогти були сприйняті з таким невдоволенням.
Незважаючи на мій вік і фізичні зусилля, які знадобилися, щоб оживити їхній будинок, їхня реакція була вкрай холодною, що явно підкреслювало розрив у нашому розумінні допомоги та особистого простору. Цей досвід змусив мене задуматися про баланс між допомогою сім’ї та повагою до її самостійності. Наступного разу я навряд чи наважусь на подібну підтримку, не запитавши у них дозволу.