Я народилася і виросла у невеликому селищі міського типу. У мене було три близькі подруги – Аня, Маша та Оля. Ми були нерозлучні з самого дитинства, ділилися всіма таємницями та мріями. Але з часом кожна з нас стала виявляти свою індивідуальність, і ті, кого я вважала “найкращими подругами”, показали зовсім інші риси характеру. “Ти помітила, що Аня стала нереально зарозумілою?” – Запитала мене Маша якось, коли ми сиділи в кафе. “Так, і Оля стала такою замкненою… Мені здається, я їх взагалі не знаю,” – відповіла я, намагаючись приховати своє розчарування.
Згодом стало очевидним, що ми всі змінилися. Аня стала дуже амбітною та егоїстичною, Маша – заздрісною пліткаркою, а Оля віддалилася від усіх, занурившись у свої проблеми. Мені було складно зрозуміти і прийняти той факт, що дівчата, з якими я провела все дитинство, були зовсім не тими, ким я їх вважала. “Я не розумію, як ми могли так розійтися”, – сказала я одного разу Ані. “Люди змінюються, це нормально. Ми просто вибрали різні шляхи,” – відповіла вона без особливих емоцій. Це усвідомлення було для мене болючим.
Я довго не могла змиритися з думкою, що ті дружні узи, які здавались мені міцними і непорушними, насправді виявилися ілюзією. Зрештою, я вирішила відпустити минуле і рухатися далі. Я почала спілкуватися з іншими людьми, які поділяли мої інтереси та цінності. І хоча мені іноді було сумно на ті часи, я засвоїла важливий урок: люди приходять і йдуть з нашого життя, але найголовніше – залишатися вірним собі та своїм переконанням.