Ми з моїм чоловіком Марко жили у чудовому італійському містечку вже багато років. Можливість стати батьками завжди здавалася мені чимось недосяжним через мої проблеми зі здоров’ям. Якось, сидячи в нашому затишному саду, я висловила йому свої побоювання. “Марко, я боюся, що ми ніколи не зможемо мати свою дитину,” сказала я. Марко взяв мене за руку: “Кохання моє, що, якщо ми усиновимо дитину? Є багато дітей, яким потрібен дім та люблячі батьки.” Після довгих роздумів і розмов ми вирішили удочерити маленьку італійську дівчинку на ім’я Лія.
Вона була гарною та активною, і з першого погляду я знала, що вона стане частиною нашої родини. Однак, коли я розповіла про наше рішення своїй сім’ї, реакція була не такою, на яку я очікувала. Моя мама була в жаху: “Удочерити? Але чому? Ви не можете мати свою дитину?” Я намагалася пояснити їй: “Мамо, у нас є можливість дати будинок дитині, яка його втратила. Чому б і ні?” У розмову втрутився мій брат: “Це не те саме, що мати свою дитину.” Тим не менш, ми продовжили процес удочеріння і незабаром привели Лію додому. Спочатку було непросто, але з кожним днем вона ставала все ближче до нас. Місяці минули, і моя сім’я зрозуміла, наскільки щаслива Лія у нашому домі.
Вони почали розуміти, що справжня сім’я – це не лише кровні зв’язки, а й кохання, яке ми даруємо один одному. Якось моя мама запросила нас у гості на сімейне свято. Коли ми приїхали, Лія була у центрі уваги. У розпал веселощів моя мама підійшла до неї і взяла її на руки: “Ти так схожа на нашу родину,” сказала вона з посмішкою. Я подивилася на Марка, і ми зрозуміли, що наше рішення було правильним. Справжня сім’я створюється любов’ю, а не кровними зв’язками.