Як тільки Зінаїда Степанівна постаріла і вже практично не могла ходити, її онук Іван, зі своєю дружиною Тамарою, вирішили взяти на себе турботу про стареньку. Інших родичів у Зіни не було: скинути нема на кого, до будинку для літніх людей відправляти не захотіли – адже там платити треба. Ось онук і вирішив обдурити стареньку. Одного разу він сказав бабусі, що на неї чекає племінниця, посадив у потяг і відправив куди подалі. Так бабуся й опинилася на лавці перону у незнайомому місті. Без грошей та нормального одягу.
Саме там її побачив Степан. Зглянувся над старенькою і відвіз до себе додому. Чоловік жив у маленькій квартирі на околиці міста зі своєю дочкою. Марину він виховував один із самого народження. Після того, як гостю нагодували та напоїли, вона їм розповіла свою історію. Дівчина, зворушена розповіддю Зінаїди, вмовила батька залишити бабусю в себе. Вдень Марина доглядала бабусю, а вечорами слухала розповіді тієї про своє життя. Зінаїда нарешті відчула любов і турботу. Вона відчувала себе щасливою, але не захотіла залишитись у боргу у таких добрих людей. Вона відчувала, що незабаром покине цей світ, тож попросила Марину запросити нотаріуса.
Але вона також попросила нічого про це не казати Степану. Марина, ні про що не підозрюючи, виконала прохання старенької. Через місяць Зінаїда мирно пішла на той світ. А через 3 дні у квартиру Степана та Марини постукав той самий нотаріус. Саме від нього й довідалися, що Зінаїда заповідала їм усе своє майно, яке включало трикімнатну квартиру у центрі столиці. У цій квартирі зараз проживали Іван із Тамарою. Звичайно, онук із дружиною почали кричати, як божевільні. Звичайно, намагалися довести в суді, що любили і дбали про бабусю. От тільки пояснити, як у такому разі бабуся виявилася за 1000 км від столиці, вони не змогли. Суд прийняв бік Степана та Марини…