Вперше на вечір зустрічі однокласників ми зібралися через 15 років після закінчення навчання. Та й зібралися ми випадково: створили спільний чат, списалися і домовилися про зустріч. Як місце обрали найкращий заклад міста. Нам хотілося, щоб усе було на найвищому рівні, тому ми навіть забронювали окрему залу, щоб інші відвідувачі нам не заважали.
Я нікого з однокласників не бачив весь цей час, тож цікавість мене переповнювала з голови до ніг. Звичайно, було дуже цікаво, як у кого склалося життя. Ось і настав той довгоочікуваний вечір. Я одягнув найдорожчий костюм на честь такої події і навіть купив нові туфлі. Клас у нас завжди був дуже дружний: ми часто їздили разом відпочивати. Таксі зупинилося біля ресторану, я вийшов і побачив багато знайомих. Усі почали одразу обійматися та базікати один з одним, обмінюватися новинами. – А де ж Валера? Він що не прийде? – спитав я, коли оглянув усі знайомі обличчя.
Валера був єдиним у нашому класі, хто навчався на одні трійки. Мабуть, йому стало соромно, що він нічого не досяг у своєму житті, тому не прийшов… Саме так я думав увесь вечір. Коли настав час оплачувати рахунок, офіціант сказав, що в цьому немає потреби. – Як це? – Здивувалися всі. – Власник сказав, що сьогоднішній вечір за рахунок закладу. Пізніше виявилося, що власником цього ресторану є наш однокласник Валерій, який не зміг бути присутнім лише через те, що був зайнятий справами філії своєї мережі ресторанів закордоном.