Коли Каті подзвонила Надя, наречена її батька, Владислава, вона була вражена та розгнівана. Катя довгий час таїла образу на батька за те, що він багато років тому пішов із сім’ї до іншої жінки. Все ж таки, прохання Наді відвідати хворого батька не залишило Катю байдужою. Вона згадала свого колись сильного батька, який поїхав до Києва у пошуках кращої роботи та не повернувся. Спочатку він підтримував зв’язок із сім’єю, але потім дзвінки припинилися, і в душі утворилася порожнеча, що наповнилася гіркотою та питаннями без відповідей. Після незручної розмови з мамою Валентиною та розповіла, що сама відмовила чоловікові, коли він намагався зустрітися з донькою.
Думка Каті про батька змінилася: можливо, її батько не був останнім лиходієм, яким вона його собі уявляла. Мати вмовляла її поїхати до нього і поговорити через стільки років. Надя виявилася зовсім не тією молодою спокусницею, яка, на думку Каті, мала зруйнувати шлюб її батьків. Навпаки, вона виявилася чуйною, мудрою жінкою. Катя дізналася, що її батько був використаний та викинутий своєю другою дружиною, Ольгою. Надя взяла його до себе з дружби та потреби у спілкуванні. Побачивши немічного батька в оточенні старих фотографій, у тому числі і її матері, Катя розплакалася. Надя пояснила, що вони не супутники життя, а просто друзі, які допомагають один одному вижити у складних обставинах.
Владислав хотів повернутися до рідного міста, щоб, можливо, дожити свої останні дні там, на рідній землі. Повернувшись додому, Катя розповіла про те, що сталося, і Валентина залишилася розмірковувати про можливе повернення чоловіка. Коли за вікном зацвіла весна, Валентина відчула, що старі рани знову даються взнаки, але в той же час вона відчула шанс на зцілення; завдяки Каті ці рани затягувалися.