На 8 березня чоловік подарував мені квитки на прем’єру вистави “Борис Годунов” у театрі, про яку я мріяла. До вистави залишався тиждень, тому напередодні ми заїхали до моєї свекрухи і попросили її посидіти з нашим сином, враховуючи пізнє закінчення вистави та нашу далеку дорогу. Її реакція була незабутньою. Вона подивилася на нас гострим, несхвальним поглядом і знехотя погодилася, але з умовою: – Приводьте його, але залиште іграшки. Їжу також принесіть самі.
Пам’ятаю, минулого року він навіть не доторкнувся до моєї гречаної каші. Спеціально для нього готувати не буду. Її слова стримали мій ентузіазм щодо театру. Чоловік спробував заспокоїти нас обох, пообіцявши виконати її прохання. Свекруха поблажливо погодилася, змусивши нас відчути, що ми попросили не рідну людину, а члена королівської родини.
Дорогою додому я поділилася своїм розчаруванням з чоловіком, який вибачився за поведінку своєї матері, сказавши лише: «Вона стара, що вдієш?». Я розумію, що старіння може змінити людей, але якщо всі на цьому етапі життя стають настільки бездушними і нетактовними, то я сподіваюся, що ніколи не дійду до такого стану. А як Ви вважаєте, чи ми ризикуємо стати такими егоцентричними у зрілому віці?