«Вона тебе не любить, розплющ очі! Вона взагалі тебе не варта!» – Згадувала Христина, як багато років тому почула слова Альбіни Сергіївни. Тепер ці жінки опинилися в одному купе потяга, впізнавши одна одну через тридцять два роки. Напруга була відчутною. Христина хотіла б піти, але мандрівка вже почалася. Перспектива ділити простір із Альбіною здавалася нестерпною. У розпачі дівчина звернулася до провідника з питанням обміну місцями.
Спочатку здавалося, що надія є, але Христина передумала, усвідомивши іронію долі: єдине вільне місце, як і раніше, знаходилося поряд з Альбіною, в їхньому купе. Раптом до них приєдналися молоді пасажири, які базікали всю дорогу. Альбіна, проте, мовчала, посилаючись на головний біль. Пізніше між жінками виник момент сентиментальності. Альбіна зізналася, що шкодує і кається в тому, що неправильно оцінила Христину, і в результаті її життя пішло під схил. Христина слухала, розмірковуючи про своє минуле з сином Альбіни, Петею, і про те, з якими труднощами їй довелося зіткнутися через звинувачення його матері.
Христина покинула потяг; її зустрічала любляча сім’я. Вона з новою силою оцінила своє нове життя, яке збудувала, звільнившись від тіней минулого. Поїздка дала їй несподівану можливість пробачити колишню свекруху та себе. Для обох жінок ця зустріч стала приводом для роздумів та спокутування. Христина зрозуміла, наскільки важлива сім’я і наскільки правильним був її вибір, а Альбіна знайшла мовчазне прощення від колишньої невістки. Іноді потрібно просто довіритися долі, і вона сама все поставить на місця.