Якось, коли Катерина йшла на автобусну зупинку, її увагу привернув неохайний безпритульний чоловік, який був дивно одягнений у літній жакет у холодну погоду. Вона, як обізнана з усіма і цікава сільська жінка, вважала за потрібне поспілкуватися з ним, дізнатися про його історію. Чемно звернувшись до чоловіка, вона дізналася про його втрату пам’яті, розгубленість і безцільне блукання, сподіваючись згадати, хто він і де живе. Співчуючи йому, Катерина познайомила його зі священиком, який запропонував йому притулок у порожньому будинку та роботу в церкві.
Чоловік, якого охрестили Іваном, з радістю прийняв пропозицію, відчуваючи помітне полегшення та подяку, від якої сльози так і котилися по його обличчю. За допомогою Катерини Іван привів себе в порядок, став краще одягатись і потроху відновлювати свою пам’ять. Сини Катерини, спочатку здивовані несподіваним актом доброти матері, поступово потеплішали до Івана. Разом вони проводили приємні вечори, обмінюючись історіями та думками.
Цей зв’язок поглиблювався, і Іван, колись розгублений, безцільно існуючий незнайомець, став невід’ємною частиною родини Катерини, через деякий час одружився з нею і допомагав по дому. За три роки спільного життя Іван не став замислюватися про своє минуле життя та шукати забуте. Його влаштовувало нове життя з Катериною та їхніми синами. Катерина, сама втішена таким несподіваним поворотом подій, зрозуміла, що іноді доля приходить на автобусну зупинку і підносить найнесподіваніші подарунки.