Нещодавно я зіштовхнулася із проблемою: чи давати дітям ключі від моєї квартири? У минулому я б не стала розглядати таке питання, але події цього року змусили мене подивитися на своїх дітей по-іншому – у менш приємному світлі. Моя дочка, тепер уже заміжня мати, разом зі своїм чоловіком жила зі мною з березня до грудня. Я дуже допомагала їм у цей період, доглядала онуку, підтримувала їх фінансово та емоційно, і навіть готувала їм їжу.
У ті часи, коли вони зазнавали фінансових труднощів, я була поруч, щоб простягнути руку допомоги. Однак протягом усього цього періоду на моє прохання дати мені ключі від їхньої квартири мені вперто відмовляли. Через відсутність довіри я почувала себе неповажною, часто виявлялася фізично замкненою і буквально кинутою напризволяще.
Мій молодший син теж, здавалося, вважав за краще свою незалежність. Мене турбувало його небажання брати на себе відповідальність, починаючи від догляду за твариною і закінчуючи підтримкою особистої гігієни та свого життєвого простору. Незважаючи на це, мої нагадування про його обов’язки здавались йому нав’язливими та небажаними. Озираючись назад, я завжди запевняла своїх дітей, що мої двері завжди будуть відчинені для них. Тепер, у світлі останніх подій та явної відсутності поваги до мене, я переглядаю питання про те, чи давати їм ключі від моєї квартири.