Лідія стояла біля відкритого вікна і дивилася в далечінь, чекаючи, коли її чоловік Захар повернеться з роботи. Вона була на пенсії вже два роки, а Захар з юності працював агрономом у їхньому селі. Їхній будинок, що стояв біля лісу, був міцним і красивим, а Лідія завжди захоплювалася природою, що її оточувала. Коли вони одружилися, будинок був зовсім інший – старий, і жили вони в ньому разом із матір’ю Захара, бо його батька не стало дуже рано. Лідія, яка народилася та виросла у місті, познайомилася із Захаром на сільському весіллі.
На весіллі дівчина йому дуже швидко сподобалася. Лідія погодилася стати його дружиною вже через два місяці, і вони зіграли гарне весілля на місті, а також відсвяткували його у селі. Молоді стали жити в селі з матір’ю Захара, яка стала близькою людиною для Лідії, її другою матір’ю. Захар та Лідія виростили сина та доньку, які зараз живуть у місті зі своїми сім’ями. Вони відвідують своїх батьків та привозять онуків, іноді навіть залишають їх на літо. Захар завжди був чудовим господарем, і Лідія була вдячна йому за все це. – Це все через тебе, моя люба. Це для тебе я намагаюся. Адже як добре, коли в будинку панує гармонія та любов! Це твоя заслуга! – часто говорив він дружині. Цими вихідними вони чекали на Віру та її чоловіка на шашлики.
Лідія була вдячна своїй подрузі, яка колись обманом вмовила її приїхати до села, нібито на вечірку з дівчатами. – Я навіть не можу висловити словами, який у мене чоловік, я щаслива з ним, я за ним, як за кам’яною стіною. Уявляєш, навіть коли я трохи послабшала, він вирішив, що я більше не повинна працювати. Він сам зароблятиме гроші та забезпечуватиме сім’ю. І я навіть не сумнівалася у цьому. Не дарма я закохалася в нього з першого погляду, – говорила Лідія подрузі по телефону, чекаючи на повернення Захара додому.