Тиждень тому моя падчерка у сль озах прибігла до нас у квартиру. – На подвір’ї мене діставали хлопчаки. Називали Карасем і дражнили, – ридала вона. Я міцно обійняв її і спробував заспокоїти, але у мене поrано виходило. – У мене прізвище – Карась, – пояснила вона, – ось чому мене дражнять. І найприкріше, що мій брат (наш спільний із дружиною син) мене найбільше ображав. Він носить ваше прізвище, і я не вперше чую, як він з мене знущається.
Я спробував її якось втішити. – Не хвилюйся, люба. Ми всі виправимо, – пообіцяв я. Я приготував їй чашку смачного какао і знайшов для неї в шафці кілька солодощів. Поки дочка дивилася телевізор, я вийшов надвір, щоб знайти сина. – Синку, нам треба поговорити, – сказав я, беручи його за руку. Ми разом пішли до крамниці, і я kупив невеликий букет квітів. – Тримай. А тепер поспіши додому і вибачся перед сестрою, – суворо сказав я йому.
Він знав, що потрапив у біду, і йшов мовчки, час від часу озираючись на мене. – Чому ти так вчинив зі своєю сестрою? – я спитав його, – вона твоя єдина сестра, і їй потрібна твоя любов та захист. – Не знаю я, – пробурмотів син, – я тоді думав, що це було б кумедно. – Це не смішно, – твердо сказав я синові, – твоя сестра – твоя сім’я. І ти завжди маєш заступатися за свою сім’ю. Син зpозумів, що я сказав. Коли ми повернулися додому, він пішов просто до кімнати сестри.
На кілька хвилин запанувала тиша, а потім моя падчерка вибігла зі своєї кімнати з широкою усмішкою на обличчі. – Я знову люблю його, – kрикнула дочка на всю квартиру, тримаючи букет квітів, який подарував їй син. Після того дня мій син більше ніколи не дражнив свою сестру. Він навіть почав захищати її. Кілька разів приходили батьки інших хлопчаків із двору зі скаргами на те, що мій штовхає їхніх дітей. Виявилося, що з його сестри знущалися, і він не збирався цього терпіти. Я пишався сином, а його сестра іноді отримувала від нього букети квітів – це стало традицією.