Я все життя прожила у батьківському будинку. Мені там знайомий кожен кут і кожна тріщина. Будинок цей старий, знаходиться у невеликому селі, добре ще, що неподалік міста. Діти часто мене відвідують. Але я не молодію, останнім часом все складніше давати собі раду однієй Все своє господарство я потихеньку pозпродала, здоpов’я не дозволяє доглядати живність. У мене раніше гуси були, корови, кури.
Та й город раніше був баrатий, а зараз лишився невеликий квітник. У мене була подруга, вона жила в будинку навпроти. Нещодавно її діти до себе в місто забрали, щоби жила у квартирі з усіма умовами. Щиро кажучи, я через паркан дивилася на ці заходи із заздрістю. І син, і донька живуть у місті, вони там добре влаштувалися, придбали квартири. Мені хотілося б з ними жити, бачити частіше онуків. Самотність дуже швидко вт омлює.
Після того як Оля в місто перебралася жити, мені і поговорити нема з ким. На вихідні мені діти зателефонували, сказали, що у них для мене сюрприз. Я тоді дуже зраділа, кинулася прибирати квартиру і збирати речі, я була впевнена, що вони вирішили мене забрати жити до себе в місто. Насправді приїхали з сяючими посмішками та коробкою. -Мам, це тобі, щоб не нудьгувала. Я розгорнула коробку і розплакалася. Там було кошеня! -Чого nлачеш? – розгубилися діти. -Від радості, – процідила я.