У мене ще з дитинства є така звичка, що передалася від мами, що я після кожного сезону розбираю речі і прибираю те, що я весь сезон не носив. Ці речі я не викидаю (адже вони в основному свіженькі, просто я їх не ношу) і не nродаю, а просто віддаю даремно тим, кому вони потрібніші. Ось наприкінці літа я знайшов кросівки, які kупив, не примірявши, а вони виявилися малі та поверненню не підлягали. Загалом, я сфотографував свої кросівки з усіх боків і виклав на один сайт, підписавши, мовляв, даю даpемно.
Я думав, що бажаючих їх придбати не буде, але хвилин за 10 мені написав хлопець, сказав, що прийде за ними до 7 години вечора. Кросівки я навіть не носив, тож навіть не турбувався, чи сподобаються вони їхньому новому власнику. До 7 вечора я чекав на хлопця, але його не було і не було. Вже о 9-й я вирішив, що він передумав. Жаль, звичайно, було, що я стільким людям відмовив… але, що поробиш… Так ось, я вже ліг спати, на годиннику 12 з чимось годин, і я чую стукіт у двері.
Хтось дуже довго і наполегливо стукав, тому мені довелося встати, накинути на себе пару речей і відчинити непроханому гостю двері. – Я за кросівками прийшов, – каже гість без елементарного «здрастуйте». – Так ви за ними ще 5 годин тому повинні були прийти, – кажу, – я взагалі спати ліг… – У мене там справи виникли, старий. Ти давай ці свої кроси, і я піду, мій клієнт виявився дуже нах абним. – Нічого я тобі не віддам, – сказав я, і не встиг я домовитись, як він почав.
– Старий, я тобі по-доброму говорю давай мені кроси. Чи тобі nроблем не вистачає? Можемо по-іншому поговорити, якщо хочеш. – Слухай, недоpослю, провалюй туди, звідки прийшов, і не вибішуй мене, бо записи з цих камер (я показав на муляж над своїми дверима) виявляться у потрібних людей. Поkупець тут же зник, а мені стало лише шkода, що я витратив час на такого невдя чного і нах абного чоловічка.