— Приблизно 3 місяці? – Дарія не повірила словам лікаря, – нічого з цим не можна зробити? Якось продовжити термін. — Жаль, але… — лікар розвів руками. З лікарні Дарина вийшла іншою людиною. Такого вона точно не очікувала. 3 місяці… це ж такий короткий термін… — Який чудовий день, — сказав старий, що сидів на лавці біля входу до лікарні. Дарина не відповіла йому і повернулася додому. Вдома на неї чекав чоловік, який вже давно до неї охолонув, до якого вона нічого не відчувала. — Я подаю на ро злучення, — увійшовши додому, сказала Дар’я, навіть не знімаючи верхній одяг, — і подаю на поділ майна. Мені цей будинок не потрібний. Ти можеш забрати його, заплативши мені мою частку… і насолоджуватися спогадами в домі, вона засміялася. Чоловік здивовано навіть сів на табуретку в передпокої. Він поставив купу запитань, намагався зрозуміти,
що змусило його дружину прийняти таке рішення, а вона тихенько збирала речі до валізи, відповідаючи на всі запитання простими пропозиціями. Декілька днів вона пожила на дачі у подруги. Написала заяву на відпустку на роботі і почала планувати свою поїздку до моря, поки сухий і теплий осінній вітерець, зі шлейфом яблук та айви, грав у її кучерях, зіпсованих термообробкою. За цей час дочка кілька разів дзвонила і просила мати забрати онука до себе, щоб вона з чоловіком змогла відпочити із друзями. Звичайно ж, Дарина відмовлялася, їй уперше було ніколи сидіти з онуком, а дочка ображалася. Ось уже за тиждень Дар’я сиділа ввечері в ресторані на березі моря і насолоджувалася улюбленим десертом зі склянкою кави.
— Зайнято? – раптом спитав чоловічий голос, розвіявши її сумні думки, – на вході сказали, вільних місць немає. А ви, бачу, сама сидите. – Правду сказали. Дар’я, ще ніколи не була такою сміливою і рішучою, але цього разу все було по-іншому. Олексій виявився письменником. Вони розмовляли, просиділи там до самого закриття ресторану. Дарина підкидала Олексію ідеї, дивлячись на оточуючих, і вигадуючи їм сценарій. Після закриття ресторану вони до світанку гуляли та сиділи на березі моря. Вода тоді здавалася не такою, як завжди, незвичайною, теплою, зцілюючою. За кілька днів Олексій та Дарина вже жили в одному номері. Одного ранку чоловік розбудив Дар’ю і сказав, що він, як письменник, може жити, де захоче, так він запропонував Дар’ї, своїй музі, як він її називав, залишитися з ним, хоча б назавжди… на березі моря.
На цьому вони й вирішили. — Вранці ми будемо працювати, надвечір я пектиму тобі твої улюблені пироги, а вже ввечері гулятимемо і бігатимемо по березі, — сказала Дар’я, пальцями перебираючи волосся Олексія. Ось уже минуло 2,5 місяці, а Дар’ї ставало краще, хоч вона і зі страхом чекала, що їй різко стане гірше. — Алло, Дар’я Діденко? — Запитав знайомий голос. — Я, — Дар’я відповіла зі страхом, зрозумівши, що це її лікар. — Мені дуже шкода, — сказав голос у слухавці, — до нас надійшли й аналізи дідуся… у лабораторії все переплутали. У вас все гаразд, а симптоми вказували на звичайну втому. Вибачте мене будь ласка. — Знаєте, вам нема за що просити вибачення, я вам навіть вдячна, — сказала Дар’я й обійняла Олексія, що спав поруч.