Моя донька, Світлана, вже кілька років зустрічається з Андрієм. Водночас навчалися в університеті. Отримавши диплом, вони почали працювати, орендували квартиру та почали жити разом. Мене така їхня поведінка не влаштовувала, але зараз інші звичаї. — Не заважай дітям, правильно вони роблять, — підтримав дочку мій чоловік. — Ось-ось, — підтримала моя мама зятя, — так вони краще впізнають один одного. Або міцніше полюблять, або розбігуться. Проживши якийсь час разом, молоді вирішили одружитися. Андрія було запрошено до нас. Для знайомства. Була й моя мама.
Нам із чоловіком майбутній зять сподобався. Але бабуся після довгого і докладного «допиту» про сім’ю хлопчика раптом замовкла і до кінця зустрічі не промовила жодного слова. Коли молоді пішли, мама сказала: – Світку треба відмовити від весілля. Він їй не пара. Тепер допит я влаштувала. Як з’ясувалося, бабуся Андрія колись відбила у моєї мами нареченого. Після цього між ними точилася війна. Наробили один одному чимало пакостей. — Мамо, це все було давно. Андрій тут до чого? Не він же у тебе нареченого відвів, намагалася «наставити на правдивий шлях» я маму. — Сказано:
«Не може дерево худе приносити добрі плоди», — навела доказ мати. Вона і до Свєти дісталася. Вимагала відмінити весілля. Дочка в ауті – п’ять років зустрічаються, рік уже живуть разом. — Не хвилюйся і продовжуй готуватися до весілля, — заспокоїла я дочку. — Бабуся ми вгамуємо. Але не тут було. Мама ні на йоту не хоче відступати від своїх вимог. — Вийдеш заміж за нього – вважай, у тебе немає бабусі. Скасовувати весілля, звісно ж, ніхто й не планує. Як вийти з цієї ситуації, не маю жодного поняття. День одруження все ближче, вся дочка на нер вах, а мама тільки і знає, що твердить своє. Прямо повість про Ромео і Джулієту…