Анжелі ледве вдалося втиснутись у переповнений автобус, яким вона їхала на роботу. За кілька секунд молодик запропонував їй своє місце, яке вона з вдячністю прийняла. Поруч із собою вона впізнала чоловіка, який часто їздив з нею в одному автобусі. Той із усмішкою помітив, що вони часто сидять поруч, припустивши, що це не просто збіг. Анжела відмахнулася від цієї думки, пояснивши їхні регулярні зустрічі схожістю розкладу та маршрутів. Але чоловік продовжував наполягати і запитувати, чому вона завжди сідає поряд із ним?
Анжела, вже трохи роздратована, відмахнулася від його піддражнення, наголосивши, що просто зайняла вільне місце і зробила це не навмисне. У результаті їхня розмова перейшла на спогади про поїздки в переповнених автобусах за часів їх молодості. Анжела розповіла, що навчалася у будівельному інституті та працювала на різних посадах, у тому числі виконробом, беручи участь у будівництві багатьох місцевих будівель.
Чоловік, уже сам заінтригований, спитав: чи не будувала вона та його будинок? З’ясувалося, що й справді будувала. Чоловік у відповідь розповів, що працює на авіаційному заводі, роблячи літаки, на яких Анжела проте ніколи не літала. Вони познайомилися, пожартували, що винні один одному за будівлі та літаки, до створення яких кожен із них приклав свою руку. Коли Анжела хотіла вже виходити з автобуса, вони домовилися продовжити розмову наступного дня, припустивши, що точно зустрінуться на тому ж місці і в той же час.