Щойно ми з чоловіком пов’язали себе узами шлюбу, одразу вирішили жити окремо від батьків. У нас була своя двокімнатна квартира, де невдовзі й народився наш син, Андрій. Свекруха заглядала до нас досить рідко, довго не затримувалася. З нею в мене загалом були спокійні стосунки: ми ніколи особливо не конфліктували. Але одного разу стався такий інцидент, після якого я й досі тримаю на неї образу. Сталося це півроку тому. Свекруха приїхала до нас у гості. Ми сиділи у вітальні, коли вона попросила пригостити її компотом, який я варила днями.
Поки я метушилася на кухні і підносила печиво та рулетики до десертного столу, мій вже 2-річний син Андрій, хитаючись з боку в бік, йшов перед свекрухою, а та сиділа і раділа успіхам онука. Я подала склянку компоту свекрухи, а потім пішла за графином і своєю склянкою. Не встигла я повернутися, як почула крик із вітальні. Виявилося, що свекруха потяглася за цукеркою, а її склянка з компотом стояла на куточку столу. Вона випадково зачепила склянку – і та звалилася просто на ніжку сина, який стояв поруч, тримаючись за стіл.
Синочок сильно злякався, та й склянка була не з легких… Загалом Андрій ще кілька днів після цього не ходив. А свекруха, замість підняти онука з підлоги, почала кричати на мене, мовляв, я залишила дитину без нагляду, та й не варто було стакан на край столу ставити. Коротше кажучи, посварилися ми того дня в пух і порох. Але ця сварка сталася скоріше через переляк сина та її необґрунтовані звинувачення, ніж зі злості чи ненависті.