Вчора на десятирічну зустріч випускників прийшли усі, окрім Віки, нашої колись “негарної однокласниці”. За нею ніхто не сумував: у школі ми знущалися з неї через її зайву вагу і в цілому зовнішність, але в середині вечора вона з’явилася. Віка постала перед нами, перетворившись на приголомшливу, впевнену в собі жінку, яку ми ледве впізнали. Чоловіки не могли на неї надивитись, а жінки хотіли з нею ближче потоваришувати. Пізніше за нею приїхав і її чоловік-красень.
Віка прийшла в наш клас у шостому класі, перевівшись зі школи, де її теж висміювали. У нашій школі теж її постійно ігнорували чи знущалися. У Віки була зайва вага, а окуляри додавали балів її «потворності». Але річ у тому, що Віка ніколи не реагувала на ці знущання. Загалом, на зустрічі ми зрозуміли, що Віка змінилася у всіх відносинах – і фізично, і емоційно.
Але найбільше мене вразила відсутність у неї ворожості до нас, незважаючи на нашу минулу жорстокість. Коли Віка та її чоловік пішли, ми всі замислились. Майже одностайно ми відчули жаль про те, як ми поводилися з нею в школі. Цей вечір став яскравим нагадуванням про те, що зовнішність може бути оманливою, а характер має набагато більшу цінність. Віка виклала нам усім безцінний урок, який я запам’ятаю надовго.