Десять років тому я вийшла заміж. Чоловік мій інва лідом був, але він був майже повністю дієздатним. Але я всіляко його нічим не навантажувала, переживала за нього, сильно любила, і потім його інва лідність, ніяк не проявлялася в житті. Не заважала нашому щасливому шлюбу. Пізніше я наро дила йому двох дітей, пологи були складними. Діти були такими красивими, на нього схожими. Чоловік доnомагав завжди, незабаром я вийшла навіть на роботу, коли діти пішли до саду. Вирішила доnомагати йому, не йому ж одному горбатитися на нас. Далі третя дитина, діти тоді вже пішли в школу.
Ці пологи, мені коштували мало не життя, в результаті я стала інва лідом. Нижні кінцівки відмовили. Чоловік рік посидів зі мною, а потім заявив, що дружина ін валід йому не потрібна, і він пішов до іншої, зі словами: — Мені така дружина не потрібна! І взагалі, як ти збираєшся за дітьми дивитися в такому стані. Їм потрібна нормальна мати, яка може ходити і доглядати за ними. Не псуй дітям психіку, ти залишайся тут, а ми підемо. Я знайшов їм за цей час відповідну матір. І він пішов, забравши трьох дітей. За цей рік, я зробила все, щоб моїх дітей мені повернули.
Я встала на ноги, знайшла собі роботу. Я займалася з кращими лікарями, це були довгі і наполегливі тренування. Я не дала собі лежати і нічого не робити, я хотіла жити зі своїми дітьми, і щоб у них була «нормальна» мама. Зараз у нас су д, я впевнена, що я зможу забрати у нього дітей. Я не проти, щоб у дітей був батько, я не хочу обмежувати його в правах, я лише хочу бути поруч зі своїми дітьми. Чоловік же мій колишній, він всіляко поливає мене брудом за спиною. Мовляв я погана мати, та ще й гуляща. Я, в свою чергу, не забувала про своїх дітей, я жила і працювала — тільки, щоб бути і залишатися для них мамою.