Народившись у селі у великій родині, я рано зрозуміла, що маю прокладати свій власний шлях. Після школи я переїхала до міста, працювала на заводі, де познайомилася зі своїм чоловіком, Павлом, який мав таке ж минуле, як і в мене. Ми створили сім’ю у тісній кімнаті гуртожитку, поки через 12 років завод не надав нам однокімнатну квартиру. Незважаючи на тісноту, мати власну кухню та ванну було як благословення для нас. Минули роки, і коли наші дочки виросли, я наважилася вирушити за кордон, щоб заробити достатньо, щоб купити нам краще житло.
Павло погодився на це, розуміючи, що його здоров’я, що погіршується, обмежує його можливості забезпечувати нас шляхом додавання додаткових годин роботи. На жаль, він помер під час мого перебування в Італії… через чотири роки після того, як я поїхала. Я повернулася додому, зрештою купивши двокімнатну квартиру. Проте це не принесло ні спокою, ні радості, на які я очікувала. Нещодавно, коли я розпочала ремонт, моя старша дочка переїхала до мене з дитиною після розлучення.
Незважаючи на розуміння її скрутного становища, я сумувала за своєю самотністю. Зрештою, я заробила цю квартиру важкою працею та самопожертвою в останні роки свого життя. Однак переїзд до мене однієї дочки, я впевнена, засмутить й іншу, також розлучену і маючу труднощі із житлом і фінансами, і незабаром ці негативні почуття дадуть про себе знати. Ця дилема ставить мене на роздоріжжі, навіть подумуючи про те, щоб повернутися до роботи за кордоном, щоб допомогти їм забезпечити себе власними будинками. Я б хотіла вже пожити для себе нарешті, але, схоже, мені це не судилося…