Десять років тому я перервала всі контакти зі своєю дочкою – вчинок, який багато хто вважав би безглуздим. Але… Мені було 19 років, коли я вийшла заміж, і ми з чоловіком оселилися в нашому рідному селі. Вели господарство, вирощували город та виховували двох дітей. Наш старший син, військовослужбовець, жив у столиці зі своєю сім’єю, а молодша дочка Леся – в обласному центрі. Ми з чоловіком присвятили своє життя господарству, рідко виходячи із дому та городу.
У нас навіть була корова, яку я особисто доглядала. Коли Леся вступила до університету, її візити стали рідкісними, і мені доводилося вмовляти її допомагати по господарству. Незважаючи на те, що сільрада періодично давала мені відпустку, я залишалася вдома, не в змозі залишити наших тварин. 10 років тому Леся здивувала нас із чоловіком путівками до пансіонату. Пообіцявши, що вона подбає про ферму, ми погодились. Хоча я сумувала за нашим господарством, враження від відпочинку були незабутніми.
Але те, що чекало мене вдома, перетворило ці приємні спогади на жах. Моєї корови більше не було. Леся продала її, мотивуючи це моїм благополуччям, мовляв, годі вже орати на фермі. Але її рішення було більшою зрадою. У муках я вигнала її з дому – і зі свого життя. З того дня минуло вже десять років, а образа не вщухає. Незважаючи на вмовляння чоловіка помиритися, я, як і раніше, не можу зустрітися з Лесею. Я пропустила її весілля, хрестини онука, і, незважаючи на роки, мені досі сниться моя дорога корова і її розумні великі очі.