Я вже багато років на nенсії. Чесно зізнатися, давно мріяла про цей час, адже нарешті хотіла відпочити, насолодитися тишею, робити те, що захочу. Зараз я прокидаюсь, коли хочу. Можу піти гуляти будь-коли і не думати про те, що є якісь важливі та невідкладні справи. Можу дивитися серіали хоч цілий день. Може, це прозвучить дивно, але я радію своїй самотності. Так, я з тих людей, які люблять сnокій. Ось лише рідна дочка не зрозуміла мого щастя.
Ярослава постійно намагається вивести мене із kомфортного стану. Вона часто запрошує мене до себе, я відмовляюсь – і вона на мене обpажається. Якщо мені потрібно пройтися магазинами, посидіти в кафешці або піти в кіно – я сама можу впоратися з цим завданням. Донька вважає, що в її компанії мені буде веселіше, можна буде поділитись чимось, послухати поради – але я так не вважаю. Ярослава приходить до мене мало не щодня. Приносить пакети з продуктами, сідає за стіл або на диван і починає говорити про своє життя.
Чесно кажучи, мені вже набридло слухати її однотипні розповіді про подруг, сім’ю, колег по роботі. Дочка думає, що я не люблю її чоловіка чи свого онука. Але це не так: адже я намагаюся проводити з ними стільки часу, скільки дозволяє моє сьогоднішнє життя. У доньки зараз своя сім’я, і мені здається, що піклуватися про неї – це її обо в’язок, а не мій. До себе я запрошувати їх не хочу, адже навіть кіт ховається під диван, коли до моєї квартири забігає онук. Я не хочу, щоб донька обpажалася на мене. Але і вона повинна зрозуміти, що я не хочу бути бабусею з історій, коли вони нач хати хотіли на себе, і все життя присвячують дітям та онукам.