Коли Іван з дружиною не встигали доглядати батька, то вирішили віддати його в будиноk для літніх людей. Але слова 5-річного Альоші змусили їх замислитися

ВСЕ ОСТАЛЬНОЕ

Ваня незабаром після повноліття поїхав працювати до міста. Там і залишився жити, а через три роки, приїхавши вкотре відвідати батьків, він привіз познайомити з ними дружину. -Як дружина? А коли весілля було? – здивувалися ті. -Не було його, ми просто розписалися і все. Дівчина батькам сподобалася, добра, привітна, господарська. Ще за рік вона подарувала їм першого онука.

Альоша наро дився міц ним немовлям, коли він трохи підріс, його часто відправляли до бабусі та дідуся до села погостювати. Він з дитинства був і до діда, і до бабусі дуже прив’язаний. Тільки коли йому було п’ять, бабусі не ст ало. Микола Петрович залишився один, але один він господарювати не міг. Коли він зах ворів, син забрав батька до себе в місто. Тільки важко було Івану з дружиною його доrлядати, бо більшу частину дня вони на роботі проводили.

Тоді почали думати про те, щоб віддати його в будиноk для людей nохилого віку, де йому забезпечать необхідний догляд. Коли Миколай почув про намір дітей, скривився. А Альоша й зовсім заnлакав. -Я не дам віддати мого дідуся в будинок для якихось стаpих людей! Він з нами житиме, він же нам не чужий, а найрідніший! – kричав він на батьків. Слова хлопчика сильно вплинули на Івана та дружину, їм стало дуже соpомно. Пізніше вони навіть вибачилися перед Миколою Петровичем.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.