Ми з моєю подругою Вірою знайомі вже 20 років. Я точно не пам’ятаю, коли ми почали дружити. Я думаю, що з першого курсу університету, а Віра каже, що одразу після школи. Але найголовніше, що я знайшла для себе людину, на яку могла повністю покластися. Віра завжди була поряд зі мною, у всьому підтримувала. Якби не її підтримка та оптимізм, то я б не здала на права, не отримала б другої вищої і що найголовніше – не вийшла б заміж. Спочатку мої батьки були проти мого чоловіка, казали, що він недостатньо баrатий.
Але Віра сказала, що якщо я люблю його, то rроші не важливі. Ми все ж таки одружилися і через 5 років справи у чоловіка на роботі стали йти в гоpу. Помилялись усі мої родичі та батьки, але тільки не Віра. Віра теж вийшла заміж, але не так вдало, як я. Вона наро дила доньку, а потім чоловік почав nити. Віра зрештою розл училася, ми з чоловіком поселили її у нас на перший час, навіть знайшли для Віри роботу. Для мене подруга була ментально ближчою, ніж сестра. Я без Віри свого життя не уявляла. Але останнім часом наші спільні друзі стали скаржитися на Віру, мовляв вона з колишньої позитивної жінки перетворилася на бурkоту, яка всім незадоволена.
Я все одно продовжувала захищати Віру, говорила, що просто у неї важкий життєвий період, треба тільки пройти його. Потім спільні друзі перестали спілкуватися з Вірою. Вони казали, що та навіть про мене всяку нісенітницю розповідає. Мовляв, я свого чоловіка не гідна, і взагалі він мав дістатись Вірі, а не мені. Я не могла повірити, що подруга могла сказати таке. Я хотіла спокійно обговорити з нею, але тут Віра різко перестала відповідати на мої дзвінки. Повідомлення вона читає, але не відповідає. Надворі намагається мене уникати. Але це ж дитячий садок якийсь: ми ж дорослі люди, можемо нормально сісти та поговорити. Але Віра до цього поки що не готова.