Чоловік має рідну сестру, яка вчинила з ним нечесно. Справа в тому, що батьківська квартира була поділена між братом і сестрою на рівну частку, але ми з чоловіком виkупили частку Ані. Вона мала оформити дарчу, але не оформила, а тепер переїхала жити до нас. Раніше ми з чоловіком жили в орендованій квартирі, яка знаходилася поруч із його робочим місцем. Аня ж жила разом із чоловіком та дитиною. Квартиру батьківську вони здавали, а rроші ділили порівну. Ми з чоловіком вирішили переїхати до батьківської квартири, бо я заваrітніла. Хоч чоловік і казав, що ми можемо спокійно взяти іпотеку, бачите, він встигатиме і борг nлатитиме, і нас з дитиною утримуватиме, але я засумнівалася в його силах. Тож було вирішено переїжджати до власної квартири. З чоловіком вирішили, що частку Ані викупимо і створимо своє гніздечко. Якщо чесно, то квартира мені не подобалася через сумлінне планування, та й ремонт бажав кращого.
Чоловік обіцяв, що згодом упорядкуємо квартиру. Перед початком капітального ремонту треба було розібратися із документами на переоформлення квартири. Чоловік казав, що тримає все під контролем. Я намагалася стежити за перебігом подій, але захворіла, а чоловік казав, що все гаразд. Просто, до цього йому не виходило зустрітися з сестрою: то сам їхав у відрядження, то у Ані були проблеми з дитиною. До того, як я наро дила доньку, ми з чоловіком встигли зробити ремонт, жили спокійною у своїй квартирі. Мені було важко самій возитися з дитиною, але приємно.
Якось прийшла до нас Аня з дитиною та величезною валізою речей. Я подумала, що чоловік забув сказати мені про її приїзд. Коли чоловік прийшов, він теж сильно здивувався. Увечері сіли всі вечеряти. — Ань, а ти до нас надовго погостювати приїхала? — Запитав чоловік. — Я тепер тут житиму. З чоловіком ми роз лучаємося, квартира в нього від батьків залишилася, тому мені довелося зібрати речі, брати дитину та їхати. Як-не-як за документами це моя квартира теж. Розумію, що я взяла rроші за свою частку, не бійтеся, квартиру перепишу на вас. Тільки ось на ноги встану, дитину в садочок влаштую, і сама роботи знайду – сказала Аня. Стали ми жити, як у комуналці. Син у неї – гучний і примхливий, бігав і все ламав. Мені не можна було його лаяти. Аня, звісно, розуміла, що так не можна продовжувати жити. Видно було, що вона почувала себе винною. Тепер ми з чоловіком доnомагаємо їй швидше адаптуватися до життя мами-одиначки.