Віра все своє дитинство не любила їздити до бабусі з дідусем на дачу. Вона знала, що кожного разу її там чекає город, на якому їй дово дилося щоразу полоти землю, потім збирати картоплю. Все це не подобалося дівчинці. Вона завжди влаштовувала істерики, тільки, щоб не їздити до села до дідуся та бабусі. Якось вона навіть втекла з дому, а повернулася тільки під приводом, що ніколи більше не поїде на цю дачу. Тоді ще бабуся з дідусем образилися, батько сkандал удома влаштував, а родичі не спілк увалися з дів чинкою. Востаннє, коли вони бачилися, це спочатку був nохорон її молодого батька, він помер раптово — інфарkт.
А потім дівчинка подорослішала, вийшла заміж, на весілля, звичайно, прийшли родичі з батьківського боку, але потім усі благопо лучно забули Віру. До речі, після весілля Вірі з нареченим не було де жити, і вона звернулася до свого дядька, брата її батька. Він віддав свою квартиру їм. Пізніше, через два роки, коли пара збиралася до друзів у гості, до них раптово приїхали діти того самого дядька, її брати та сестра, вони були ровесниками. Їхнього візиту, Віра та Вадим, точно, не чекали. -Ну Що, приймайте гостей! -Але ви ж могли попередити. На нас чекають гості. -Відповіла Віра.
-А Ми що, не гості? – відповів їй брат Вадим. Була пізня година, вихідний, звістно, але в цей час два магазини, які були поблизу точно були закриті. Обід не був готовий, а холодильник був порожній. -Так стоп, нас чекають друзі, і вам справді варто попередити заздалегідь, і тільки потім приїжджати. -На секунду це будинок нашого батька. Ми приїхали до сестри, ми ще повинні попереджати? -Пішли геть! -Відповів їм чоловік Віри. Віра ще не раз замислювалася про цю ситуацію, чи прав ильно вона тоді вчинила, чи потрібно було прийняти гостей. Так, можливо, вона з ними майже ніколи не спілку валася, але такого прийому вони точно не заслужили.