Олексій тихо вийшов із кімнати. Аня здивувалася, що так рано. — Вони не дослухали казку, а кінець казки був чудовий! – сказав Олексій. — Ви скажете мені правду? — Тихо промовила Настя — Ви ж зовсім не хотіли робити татуювання. — Ні. Я просто хотів знайти його. — Я не знав, як його звуть, але знав, що він татуювальник. Дружина промовилася. Я хотів побачити його погляд у той момент, коли він побачить фото. Але я зустрів тебе. Я приходив кілька разів, сподіваючись застати його. Але коли прийшов утретє… — Олексій зупинився і глянув на Аню. — Що втретє? — Запитала Аня. — Ну втретє… я був готовий робити будь-яке татуювання, щоб знову зустрітися з тобою.Серйозно?Аня посміхнулася зніяkовіло.От чесно… — почав Олексій, стиснувши її долоню,ти боїաся мене? Вік? Дружина?Я бою ся, що ви чи ваша дружина передумаєте розлу чатися і тоді я вас більше не побачу. Олексій усміхнувся. Вони ще довго дивилися один на одного в тиші.
— Мені час, — сказав Олексій.Він увімкнув світло у передпокої, і почав одягатися. — Куди ви йдете? — Запитала здивовано Аня. — Поїду до батьків. Там переночую. — А я думала, що ви залишитеся… — Аня, це надто сnокусливо, але я людина старої школи. Розумієш мене? Аня просто кивнула. Вона й не думала про це, але їй просто хотілося, щоб він був поряд. Їй раптом стало соро мно, за все, що вона йому наговорила. Вранці, коли вона збирала ліжко, бубоніла собі: «Олексій, Олексій», намагаючись себе змусити до нових змін. — А де дядько Льоша? — запитав Коля яку тільки-но розплющив очі. — Він скоро буде тут, — сказала Аня квапливо збираючись. Олексій не змусив на себе довго чекати. — Мені треба додому, — сказав Олексій, — мені треба змінити сорочку. Дорогою до салону, цілував її руку. Та тремтіла щоразу. Їй було незвично. Аня швидко зайшла до салону. Нікого не було.
Вона швидко взяв ключі та віддала Олексію. — Увечері приїду за тобою! — Ні не потрібно. — Гаразд, тоді я заїду за дітьми, а потім до тебе. — Не зможеш, вони їх тобі не дадуть! — Подивимося, — сказала Олексій, посміхаючись. Аня повернулася до салону. Діма прийшов за півгодини. Він щось шукав, розкидаючи все у кімнаті. — Що ти робиш? — Вигукнула Аня, підхоплюючи на льоту особливо цінні для неї папери. — Де та фотографія? — Запитав Діма. — Яка ще фотографія? — Запитала Аня, чудово розуміючи, про що йдеться. — З жінкою, яку я в тебе позавчора бачив. – А, я її викинула. Клієнт відмовився — Хто він? — Не знаю, він просто відмовився, — збрехала Ганна, збираючи розкидані папери. — Чорт, — Діма сів у крісло, — Я точно бачив цю фотку у неї в телефоні. Точнісінько твій ескіз для тату. У комп’ютері є? — Ні, — швидко відповіла Ганна. — До речі, хотіла попередити тебе, що звільняюсь.
Я можу допрацювати один тиждень. — Та хоч прямо зараз, — різко сказав Діма. Потім подумав і сказав: — Гаразд. Працюй ще до п’ятниці. Тоді й розрахуємось. Аня стиснула руки в кулаки. Вона стримувала, щоб не вдарити його, бо він мусив ще їй дати зарnлату. Аня чекала моменту, коли робочий день закінчиться. Вона не промовила жодного слова з Дімою. Аня вискочила з роботи в той самий момент, коли закінчилася робоча година. Вона знала, що на неї вже чекають. — Все в порядку? — Запитала Аня. — Коля хоче дещо зізнатися, — сказав Олексій і вказав на хлопчика. — Аня, про бач мені, я сьогодні знову побився, — квапливо почав Коля, — я обіцяю, що так більше не буду. — Ну що? Виба чимо? – спитав Олексій Аню. — Виба чимо. – А тепер мені можна шоколадку? Усі дружно почали сміятися. Олексій дістав квіти і дав Ані, а натомість зажадав її руку. Аня тепер знала навіщо.